І знову перед нами історія про життя японського «офісного планктону» — тих самих невидимих героїв щоденної корпоративної рутини.
Головна героїня Наоко за 11 років роботи стала для колег справжньою опорою: вона завжди дасть слушну пораду, підтримає і допоможе розібратися не лише з робочими питаннями, а й з особистими драмами. Проте її власне життя далеке від ідеалу — їй майже 33, вона не заміжня, і жодного реального кандидата на роль супутника життя навіть не видно на горизонті.
Поступово її починають переслідувати тривожні думки: страх самотності, відчуття втраченого часу і перспектива прожити все життя серед офісних столів і звітів. Саме в цей період доля підкидає їй непростий вибір: молодий колега-новачок, який тільки починає свій шлях, і зрілий, успішний — але, на жаль, одружений чоловік.
Кого зрештою обере героїня — насправді не так уже й важливо. Адже це історія не стільки про романтичний вибір, скільки про внутрішню трансформацію жінки, яка раптом усвідомлює: вона ніколи не дозволяла собі бути щасливою просто так. Щасливою без причини — і без «правильного» сценарію.
Саме цю просту, але глибоку істину — і не лише її, — має усвідомити й прийняти Наоко, яка не звикла бути щасливою «просто так».
Наоко проходить шлях, який багато хто з біллю впізнає: через сумніви, заперечення власних цінностей і розбиті ілюзії, моменти слабкості та навіть приниження. Але саме ці досвіди стають точкою відліку для її нового життя. Життя, де вона нарешті обирає себе.
Особливо цінним у дорамі є її гумор. Внутрішні монологи героїні іноді звучать настільки точно й іронічно, що викликають сміх крізь легкий смуток. Це той самий гумор, який, здається, відкривається повністю лише тоді, коли сам проходиш схожі етапи дорослішання.
Складно не погодитися: ця історія найбільше відгукнеться жінкам за 30. Не тому, що молодшим вона буде нецікава — просто з віком її сенси стають глибшими, а біль — зрозумілішим.
І зрештою, головна думка тут проста, але важлива: