Я почала дивитися The Long Ballad у момент, коли мені страшенно хотілося двіжа. Щоб інтриги, погоні, політичні змови, битви, постійна напруга і оце класичне ще одну серію і спати. У результаті я сиділа до третьої ночі посеред робочого тижня, бо відірватися від дорами просто неможливо. Вона дуже грамотно тримає темп. Тут майже немає провисань, а кожна серія закінчується так, що мозок автоматично вмикає наступну.
Ще одна причина, чому я взялася за цю дораму, це Дільраба і У Лей. Вони мені дуже сподобалися в попередніх проєктах, тому я вже йшла з певним кредитом довіри. Але якщо Дільраба тут просто хороша, то У Лей буквально вкрав весь серіал.
Його Ашиле Сунь це якийсь незаконно харизматичний персонаж. Розумний, сильний, спокійний, відданий, з чудовим почуттям гумору і без оцієї токсичної маскулінності, якою часто грішать історичні герої. Практично ідеальний чоловік, якщо чесно. А ще в нього неймовірно гарні косички. Я не жартую. Половину часу я просто сиділа і милувалася тим, як він виглядає в кадрі. Костюми, зачіски, пластика рухів, погляд. У Лей тут справжня зірка.
При цьому головна героїня першу половину дорами може страшенно дратувати. І це нормально. Вона імпульсивна, вперта, постійно лізе в небезпечні ситуації і робить дурниці. Але проблема в тому, що це не баг сценаристів, а задум. Вся історія побудована на її дорослішанні та становленні як особистості. І тому ближче до фіналу ти вже бачиш зовсім іншу людину, яка пройшла через втрати, відповідальність і складний вибір.
Окремо хочу сказати про другорядну героїню, принцесу Ле Янь. Її сюжетна лінія мене зачепила чи не найбільше. Бо це історія людини, яка все життя прожила в тепличних умовах, а потім раптом стикається з реальним життям звичайного народу. Через страх, голод, приниження і небезпеку вона нарешті починає розуміти, що відбувається за межами палацу. І її розвиток у дорамі прописаний дуже добре.
Щодо романтики, то з двох любовних ліній мені значно більше сподобалася головна пара. У них дуже здорові й рівноправні стосунки. Без оцих нескінченних маніпуляцій, жертвенности заради жертвенности чи токсичних перевірок почуттів. Вони реально підтримують одне одного і готові ризикувати собою без зайвого пафосу. А от друга пара мене не дуже зачепила. Мила, але без особливої хімії.
Ще варто знати, що дораму знімали під час ковіду, і це сильно вдарило по масштабних сценах битв. Тому великі батальні епізоди тут часто замінені анімацією. Іноді це виглядає дивно. Але зате бої один на один поставлені просто шикарно. Дуже красиві, динамічні й при цьому відчуваються реалістичними. Без відчуття, що герої десять хвилин літають у повітрі на невидимих мотузках.
Загалом The Long Ballad для мене стала саме тією дорамою, яку вмикаєш заради динаміки, а в результаті отримуєш ще й хорошу історію про дорослішання, довіру, політику, війну та людей, які намагаються залишитися людьми посеред усього цього хаосу.
Трохи історичного контексту
Вже після перегляду дорами я полізла читати про реальні історичні прототипи героїв.
І виявилось, що Ашиле Сунь має цілком реального прототипа — тюркського принца Ашина Чжуна. Він був представником правлячого роду Східного Тюркського каганату, і деякі моменти з дорами справді перегукуються з його біографією.
Як і в серіалі, Ашина Чжун усе життя стикався з недовірою з боку власного народу. Через зовнішність, яка більше нагадувала согдійську, ніж тюркську, навколо нього ходили чутки, що він народився не від законного шлюбу. Через це він навіть не отримав повноцінного титулу принца. Але при цьому історики описували його як дуже хороброго, мудрого й відданого чоловіка. Тобто У Лей буквально грав історичний green flag.
А от Лі Чанґе, ймовірно, була натхненна принцесою Дінсян. Про неї відомо не так багато, але її мати після смерті чоловіка стала наложницею імператора Тайцзуна. Тому принцеса фактично стала його прийомною донькою. Її дуже добре забезпечували, ставилися майже як до справжньої імператорської принцеси, але при цьому їхні стосунки з Тайцзуном були доволі холодними. Кажуть, вона постійно уникала близького контакту з імператором, і це дуже нагадує ставлення Чанґе до свого дядька в дорамі.
Найромантичніше тут те, що імператор Тайцзун зрештою видав принцесу Дінсян заміж саме за Ашину Чжуна. І, якщо вірити літописам, у них реально був щасливий шлюб.
Кажуть, Ашина Чжун часто брав дружину на полювання і в різні поїздки, а вона навчала його китайського етикету та культури Центральних рівнин. Поступово він настільки перейнявся цією культурою, що завжди радів приїзду послів династії Тан у степи. Пізніше його навіть коронували як кагана Східного Тюркського каганату.
Вони прожили разом усе життя. Ашина Чжун отримав поранення стрілою під час війни, після чого тяжко захворів і помер у 645 році. Його поховали з великими почестями неподалік мавзолею імператора Тайцзуна. А після смерті принцесу Дінсян поховали поруч із чоловіком.
Отже, виходить, що за всією цією романтизованою історією стояли реальні люди, які прожили дуже незвичайне життя між двома культурами, двома народами й великою політикою.